Ще один день із простягнутою рукою...
Її день починається зранку, коли відчиняється «Гастроном». Сніг, дощ, сонце чи вітер – вона однаково іде на свою «роботу». У порівнянні з тисячами інших, для неї – це єдиний спосіб заробітку. Одягнена у ті ж старі заношені колготи, темно-зелену спідницю з зашитим шерстяною контрастною ниткою замочком, теплий светр та брудно-коричневе пальто з плямами на спині (не то від дощу, не то від чогось масного)… На ній незмінні багаторічні туфлі без підборів, а тепер і без шнурків. Набряклі ноги вже ледве поміщаються в них, проте грошей на нові вона не знайде… І навіть не заробить.
У її очі не страшно дивитися… Їх майже не видно з-під зморшок і темних складок шкіри. Але вона залишається на диво доброю. Здається, навіть схожа на мою бабусю… Чи не тому мені так шкода її бачити кожного дня біля магазину з простягнутою до метушливого натовпу рукою. Її жили неприродно виступають крізь білу шкіру, вкриту жовтим ластовинням. Товсті, фіолетові, — вони нагадують про вік і лякають мене… Але якесь дивне і таке рідне відчуття прокидається в мені, коли знову ввечері проходжу повз… Для неї завжди знайдеться декілька монет. І хоча вони металеві і такі холодні, проте маю надію, що вони зігріють її: чи то шматком свіжого хліба, чи то чаєм (якщо вона має де його заварити).
...Її день розпочинається зранку, коли відчиняється «Гастроном» і завершується, коли охоронець дістає із замка ключ… Він жваво іде додому, де його чекають рідні обійми дружини та дітей. Вона ж тяжко човгає ногами по бруківці, міцно притискаючи до грудей пів-батона...
У її очі не страшно дивитися… Їх майже не видно з-під зморшок і темних складок шкіри. Але вона залишається на диво доброю. Здається, навіть схожа на мою бабусю… Чи не тому мені так шкода її бачити кожного дня біля магазину з простягнутою до метушливого натовпу рукою. Її жили неприродно виступають крізь білу шкіру, вкриту жовтим ластовинням. Товсті, фіолетові, — вони нагадують про вік і лякають мене… Але якесь дивне і таке рідне відчуття прокидається в мені, коли знову ввечері проходжу повз… Для неї завжди знайдеться декілька монет. І хоча вони металеві і такі холодні, проте маю надію, що вони зігріють її: чи то шматком свіжого хліба, чи то чаєм (якщо вона має де його заварити).
...Її день розпочинається зранку, коли відчиняється «Гастроном» і завершується, коли охоронець дістає із замка ключ… Він жваво іде додому, де його чекають рідні обійми дружини та дітей. Вона ж тяжко човгає ногами по бруківці, міцно притискаючи до грудей пів-батона...
18 коментарів
такі люди — це одна з найбільших «вад», якщо можна так виразитися…
«збожеволіти не дасть життя» — саме ВОНО і доводить до божевілля!
співчуттям не допоможеш…
Бо жалість — таке відчуття, що вивищує тебе над тим, кого жалієш. Типу, мені добре, у мене все ок, а ти такий нещасний, мені тебе так шкода…
А ще ситуація: коли милосниню просять здорові дорослі люди. Не каліки (їх теж можна зрозуміти), а здорові. Що це, нова професія така? Я бачила таких людей немало.
Те, що у нас нема роботи — не виправдання для таких людей. Робота є, варто тільки захотіти працювати!
Але значно простіше просто стояти із простягнутою рукою, ніж піднімати свою, вибачте, дупу і зробити хоч щось!
І потім ввечері я боюсь іти містом сама, бо купа п«яних, тих, що вдень „напросили“ собі на пляшечку.
Мені не шкода таких людей. Це їх вибір, їм, напевне, так простіше жити — в ролі жертви.
Мені здається, таких більшість.
Облітає листя з дерев
Волосся з голови
Через недостачу світла
Брак вітамінів
І ми все одно
Натягаємо на очі темні окуляри
Аби не зустрічатися поглядами
Із жебраками на вулицях…
Один епізод не розкриває палітри…