Ще один день із простягнутою рукою...

Її день починається зранку, коли відчиняється «Гастроном». Сніг, дощ, сонце чи вітер – вона однаково іде на свою «роботу». У порівнянні з тисячами інших, для неї – це єдиний спосіб заробітку. Одягнена у ті ж старі заношені колготи, темно-зелену спідницю з зашитим шерстяною контрастною ниткою замочком, теплий светр та брудно-коричневе пальто з плямами на спині (не то від дощу, не то від чогось масного)… На ній незмінні багаторічні туфлі без підборів, а тепер і без шнурків. Набряклі ноги вже ледве поміщаються в них, проте грошей на нові вона не знайде… І навіть не заробить. 

У її очі не страшно дивитися… Їх майже не видно з-під зморшок і темних складок шкіри. Але вона залишається на диво доброю. Здається, навіть схожа на мою бабусю… Чи не тому мені так шкода її бачити кожного дня біля магазину з простягнутою до метушливого натовпу рукою. Її жили неприродно виступають крізь білу шкіру, вкриту жовтим ластовинням. Товсті, фіолетові, — вони нагадують про вік і лякають мене… Але якесь дивне і таке рідне відчуття прокидається в мені, коли знову ввечері проходжу повз… Для неї завжди знайдеться декілька монет. І хоча вони металеві і такі холодні, проте маю надію, що вони зігріють її: чи то шматком свіжого хліба, чи то чаєм (якщо вона має де його заварити).

...Її день розпочинається зранку, коли відчиняється «Гастроном» і завершується, коли охоронець дістає із замка ключ… Він жваво іде додому, де його чекають рідні обійми дружини та дітей. Вона ж тяжко човгає ногами по бруківці, міцно притискаючи до грудей пів-батона...

18 коментарів

Сергій Вальчишин
мені надзвичайно шкода таких людей. через це я не люблю міста.
Анастасія Поліщук
Не любити міста можна з багатьох причин…
такі люди — це одна з найбільших «вад», якщо можна так виразитися…
Володимир Карагяур
В якому значенні «Вад»?
Євген Славянов
Я стараюся кам*яніти серцепочуттями, коли таке десь бачу. Інакше, якщо плекати в собі жалість, то можна ненароком збожеволіти.
Сергій Вальчишин
ні, збожеволіти не дасть життя, принаймі — мені. А от краще бути навіженим, аніж з кам«яним серцем. То не вихід. Така моя думка.
Анастасія Поліщук
Не погоджуюся((
«збожеволіти не дасть життя» — саме ВОНО і доводить до божевілля!
співчуттям не допоможеш…
Лілія Шутяк
Оце і найгірше, що таким людям ти нічим не допоможеш. Звісно, можна подати милостиню, нагодувати чи віддати якийсь одяг одному-двом, але це не змінить загальної ситуації на краще поки держава не подбає про соціально незахищених.
Володимир Карагяур
Лілея, пооджусь з тобою, але нажаль є ще один момент у всій цій проблемі. Дуже часто просять не ті люди які в скрутному становищі, а ті хто реально заробляє цим. Це поставлено на конвейєр. Пригадую розмову вох бабусь, які просили милостиню перед Свято-Михайлівським Собором. Це було у 200nому році. Ода іншій розповідала, що якось до собору приъхала делегацыя адміністрації президента Росії. І один просто подивився на неї і кинув їй 100 долларів, ось просто так собі кинув. Потім вона довго намагалися пригадати хто ж це був і згадала. Це був Бородін.Каже а шо гарний чоловік, справжній боярин і не скупий. Я бачив скільки їм кидають там. Я розумію, що вони потім більшу частину тих грошй віддають, але скільки там збирають. І що саме цікаве у тих місцях де багато дають і збирають якраз і контролюється цей бізнес. Багато раз бачив як гнали жебрауів, які прийшли на вже зайняте і розділене місце. Тому є у мене така думка, що якщо бачите людину в такому місці, де вона мало що збере — вона дійсно цього потребує. Але давайте зробимо таку країну, де жеьраками будуть лише ті, хто сам собі обрав таке життя через дурість, або романтику…
Сергій Вальчишин
я говорив про себе, кажучи, що життя не дасть збожеволіти.
Надія Григоренко
Сумно, коли це стоїть старенька бабуся, у якої пенсія така, що прожити нормально на неї не можна. Таким варто допомагати, але не жаліти.
Бо жалість — таке відчуття, що вивищує тебе над тим, кого жалієш. Типу, мені добре, у мене все ок, а ти такий нещасний, мені тебе так шкода…
А ще ситуація: коли милосниню просять здорові дорослі люди. Не каліки (їх теж можна зрозуміти), а здорові. Що це, нова професія така? Я бачила таких людей немало.
Те, що у нас нема роботи — не виправдання для таких людей. Робота є, варто тільки захотіти працювати!
Але значно простіше просто стояти із простягнутою рукою, ніж піднімати свою, вибачте, дупу і зробити хоч щось!
І потім ввечері я боюсь іти містом сама, бо купа п«яних, тих, що вдень „напросили“ собі на пляшечку.
Мені не шкода таких людей. Це їх вибір, їм, напевне, так простіше жити — в ролі жертви.
Анастасія Поліщук
У тому то й проблема, що сьогодні — це ніби ще одна професія. Люди намагаються заробити, тиснучи на жалість інших(( Це — огидно
Надія Григоренко
Ось, я саме про «професію».
Мені здається, таких більшість.
Ірина Вікирчак
* * *
Облітає листя з дерев
Волосся з голови
Через недостачу світла
Брак вітамінів
І ми все одно
Натягаємо на очі темні окуляри
Аби не зустрічатися поглядами
Із жебраками на вулицях…
Володимир Карагяур
Ти якначе хокку написала! Мені чомусь склалась аоціація саме з цим видом вірга настільки він відповідає значенню хокку, хоча і не відпоідає його структурі.
Ірина Вікирчак
to be continued, взагалі-то, складно писати хоку, треба бути філософом неймовірної глибини, аби так лаконічно уміти виклатси думку.
Галина Дичковська
Не судіть..., то не судимі будете…

Один епізод не розкриває палітри…
Надія Григоренко
Так, Галино, ви праві. Бо що ми знаємо про життя тих людей? Що привело їх до такого існування? Ми не знаємо.
Володимир Карагяур
Судити і жаліти не можна просто допоможіть якщо можете і якщо знаєте, що людина дійсно цього потребує…
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте